|
 СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ НАУКОВОÏ РОЗРОБКИ ТЕМИ МІЖВОЕННОÏ УКРАÏНСЬКОÏ І БІЛОРУСЬКОÏ ЕМІГРАЦІÏ
Вольга Ямкова, (Киеў)
аспірантка гістарычнага ф-ту
Кіеўскага нацянальнага універсітэту
ім. Тараса Шаўчэнкі
Українська та білоруська міжвоєнна еміграція - це трагічна сторінка історії України та Білорусі. Адже у період між Першою та Другою світовими війнами територію своєї Батьківщини змушена була залишити значна кількість як українців, так і білорусів. Однак, причини, які змусили емігрувати в той час за кордон наших співвітчизників, були дещо різними.
Українська міжвоєнна еміграція – це еміграція військова та політична, яка є результатом поразки національно-визвольної боротьби на Україні 1917-1920-х рр. В цей час за кордон змушені були емігрувати близько 100 тис. українців – активних учасників цих подій: керівних діячів та лідерів Української Центральної Ради, Гетьманської держави, Директорії Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки; солдат і офіцерів обох українських армій; службовців державного апарату та їх родин; значної частини членства тодішніх політичних партій; представників національно-свідомої наукової і культурної інтелігенції. Вони емігрували разом з установами уряду та військами її армії. Центрами скупчення міжвоєнної української еміграції стали Франція, Німеччина, Італія, Англія. Однак, вважаючи своє становище емігрантів тимчасовим, яке неодмінно мусить змінитись їхнім поверненням на незалежну батьківщину, головні еміграційні хвилі з Центральної та Східної України, Галичини та Буковини були спрямовані у найближчі сусідні європейські країни, зокрема Польщу, Чехословаччину, Румунію. Розпорошившись по багатьох європейських країнах, українські емігранти, проте, не перетворились на безлику людську масу, а виявили достатні внутрішні сили для самоорганізації і не припинили політичної діяльності, спрямованої на відродження української державності. В еміграції продовжили діяльність екзильні уряди УНР та ЗУНР, старі та новоутворені політичні партії, а великим досягненням українців було створення в основних емігрантських центрах численних громадських, культурно-освітніх та наукових установ, організацій, гуртків тощо.
Ситуація із білоруською еміграцією у міжвоєнний період істотно відрізнялася від української. Білоруська еміграція - це еміграція переважно трудова і в меншій мірі політична. Трудова еміграція була викликана складним економічним становищем здебільшого на західнобілоруських землях, коли в умовах іноземної колонізації склалися несприятливі умови для життя і праці. В 1921-1939 рр. – 180-250 тис. чол. із Західної Білорусі виїхали переважно до Канади, США, Франції, Латвії, Литви, Аргентини, Бразилії, Австралії, одиниці – до країн Африки та на Далекий Схід у пошуках кращої долі та заробітку.
Політична еміграція була явищем новим для білоруського народу і для національного руху. Причина, яка дала початок білоруській політичній еміграції – стійкість ідеологічних переконань національного активу, тієї його частки, яка не визнавала іншої форми державності Білорусі, як лише її повна незалежність у формі Білоруської Народної Республіки. Міжвоєнні білоруські емігранти – це активні діячі і прихильники уряду БНР, учасники Слуцького повстання 1920 р., а також молодь, переважно діти селян із Західної Білорусі, які в умовах політичного режиму Другої Речі Посполитої не мали можливості отримати на батьківщині вищу освіту, тому виїжджали на навчання до країн Західної Європи. Центрами білоруського політичного життя у міжвоєнній Європі були спочатку Берлін, потім Прага та Париж, а в кінці 1930-х років знову Прага.
Безперечно, саме в Чехословаччині, завдяки прихильному ставленню керівників Чехословацької держави, політичних і культурних діячів країни, були створені найсприятливіші умови для життя і діяльності як української так і білоруської політичної еміграції. Чехословаччина - одна із перших країн, яка визнала Білоруську Народну Республіку і надала притулок її лідерам і діячам після поразки БНР. Всебічна матеріальна підтримка уряду ЧСР емігрантів, які перебували у країні, виявилася у проведенні т.зв. „російської допомогової акції” в ході якої були утворені національні культурно-освітні та наукові заклади, організації, установи та товариства, які своєю активною діяльністю збагатили як національну, так і світову науку і культуру.
Цілком нормальним і позитивним явищем для кожного народу є зацікавлення своєю еміграцією. Адже вона, опинившись за межами батьківщини репрезентувала свою країну у світі, створювала змістовний і привабливий образ своєї нації. Завдяки діяльності міжвоєнної еміграції, українська ті білоруська культура отримала достатньо широку популярність на Заході, почала поступово сприйматись як інтегральна і вагома частина європейської культури. Із представників української та білоруської еміграції вийшли відомі представники культури і науки повоєнного покоління, які зробили значний вклад у розвиток як національної літератури, мистецтва, науки, так і зарубіжних країн.
Звертаючись до історіографічного аналізу теми міжвоєнної української та білоруської еміграції, насамперед, потрібно зазначити, що до початку 90-х рр. ХХ ст. як в Україні, так і Білорусі праці, присвячені цій проблемі були практично відсутні. Адже до 1991 р. ця тема в республіках колишнього Радянського Союзу була забороненою, а емігранти офіційно оголошені буржуазними націоналістами, ворогами та зрадниками СРСР. Лише за останні 10-12 років дослідники і науковці отримали можливість вивчати національну еміграцію, як важливу складову історичного розвитку свого народу.
Українська історіографія
З перших років проголошення незалежності в Україні розгорнулися дослідження історії української міжвоєнної еміграції у країнах Європи, США, Австралії, Канади. Проте, найбільший інтерес вітчизняні дослідники виявили до особливостей культурного, політичного та господарського боків життя українських емігрантів саме у країнах Центрально-Східної Європи, що пояснюється чисельністю східноєвропейської української діаспори в цьому регіоні.
Але, починаючи свої дослідження з даної теми українські історики зіткнулися з початковими проблемами. Адже, для того, щоб відтворити повноцінну історію української міжвоєнної еміграції, спочатку необхідно було встановити точну її кількість. Серед дослідників тривалий час продовжувалися дискусії навколо оцінки чисельності емігрантів міжвоєнного часу, як з території Російської імперії, так і України зокрема. Ще більш складним завданням, ніж характеристика кількісних параметрів української міжвоєнної еміграції, виявився її структурний та соціологічний аналіз. Зокрема, вже перші наукові розвідки українських істориків виявили, що на відміну від російської еміграції, яка була соціально-політичною, і білоруської – здебільшого трудової, українська еміграція в переважній більшості була національно-політичною. Тому, важливою працею у цьому напрямку стала монографія В.Трощинського[1], що вийшла 1994 році. В ній вперше в українській історіографії на основі вивчення широкого масиву архівних документів висвітлені витоки, шляхи, способи формування та особливості явища міжвоєнної української політичної еміграції. Також, у монографії згадується освітньо-науковий і видавничий напрям роботи української еміграції, проте цей аспект культурного життя діаспори практично не висвітлюється, тому що на думку автора, він є предметом спеціального дослідження.
Безпосередньо, дослідженню і аналізу міжвоєнної української військової еміграції (армій УНР і ЗУНР) присвячені праці М. Литвина і К. Науменка[2], М. Павленка[3], І. Срібняка[4] та ін.
В останнє десятиліття в Україні дослідження міжвоєнної української еміграції стрімко зросло. Сотні українських і зарубіжних дослідників займаються вивченням цієї теми. У цьому напрямку досягнуто вагомих результатів: написано ряд наукових праць, підручників, монографій, публікацій, десятки дисертацій тощо.
Необхідно наголосити на тому, що уперше до вивчення української міжвоєнної еміграції звернулися самі ж українські міжвоєнні емігранти – відомі науковці і дослідники. Праці Л. Биковського[5], М. Галагана[6], А. Животка[7], І. Мірчука[8], С. Наріжного[9], М. Обідного[10], Л. Шрамченка[11] та ін. висвітлюють культурно-освітню, наукову діяльність українських емігрантів та утворених ними науково-просвітніх установ, студентських товариств та організацій.
Серед емігрантської літератури велику цінність для дослідження даної теми представляють збірки міжвоєнного періоду, які виходили у тих чи інших наукових осередках українців на еміграції.[12] Із них можемо докладніше довідатися про науково-просвітню та видавничу діяльність українців.
Наукові дослідження, які з’явилися в Україні в 90-х роках, предметно центрувалися навколо окремих аспектів та проблем з теми української міжвоєнної еміграції. Звертаючись до історіографічного аспекту праць, потрібно відзначити, що свою увагу вітчизняні дослідники звернули на розробку таких основних напрямків цієї теми:
· міжвоєнна українська військова еміграція в країнах Європи ( особливості перебування інтернованих і військовополонених українців в таборах Польщі, Чехословаччини, Румунії; культурно-просвітницька та освітня діяльність, національно-патріотичне виховання у середовищі українських інтернованих та ін. ). У цьому контексті варто відзначити праці З. Кисіль[13], М. Литвина[14], М. Павленко[15], Н. Сидоренко[16], В. Трощинського[17]; спільну працю українських та зарубіжних дослідників О. Вішки, З. Карпуся та І. Срібняка[18]; В. Пришляка[19], І. Срібняка і А. Купцова[20] та ін.
· культурно-освітня та наукова діяльності української еміграції загалом, та діяльності її окремих установ та закладів. Найпомітнішими у цьому напрямку стали праці Т. Бессалової[21], С. Віднянського[22], В. Павленко[23], Г. Саган[24], В. Трощинського[25], С. та В. Ульяновських[26], В. Череватюк[27] та ін.
· вивчення історії становлення та розвитку української емігрантської преси у країнах Європи розгортається як окремий напрямом в сучасних наукових дослідженнях. Він представлений працями таких дослідників як С. Горєвалов [28], М. Грузов та М. Шудря[29], Л. Кужель[30], Н. Сидоренко[31], Ю. Шаповал.[32], О. Школьна[33] та ін.
· важливим і актуальним на сьогоднішній день напрямком даної теми є вивчення історії заснування та діяльність закордонних українських архівних центрів. Він представлений низкою публікацій, в яких висвітлено історію заснування та діяльність науково-дослідних та архівних установ на еміграції, а також працю української військової еміграції зі збереження історичних пам’яток періоду визвольних змагань та періоду інтернування. Це, зокрема, праці С. Заремби[34], К. Климової[35], Л. Лозенко[36], В. Михальчука[37], Л. Яковлевої[38], М. Палієнко та І. Срібняка[39]та ін.
· ряд наукових історичних та літературознавчих праць, що з’явилися в Україні протягом останнього десятиріччя, були присвячені українській літературній міжвоєнній еміграції (Празька поетична школа, варшавська літературна група) та окремим її представникам – українським поетам та письменникам. Варто відзначити, що літературна міжвоєнна еміграція – це один із небагатьох аспектів даної теми, який найбільш досліджений та вивчений. Він представлений публікаціями та монографіями О. Веретюк[40], М. Ільницького[41], Л. Куценка[42], Н. Лисенко[43], Н. Миронець[44], В. Моренець[45], Г. Сварник[46] та ін.
· напрям біографічних, історико-біографічних досліджень та праць, присвячених аналізові суспільно-політичних поглядів визначних українців-емігрантів теж в останні роки активно розвивається на Україні. Дослідження цього напрямку представлено працями В. Даниленка та О. Добржанського[47], З. Тіменика[48], М. Тимошика[49], а також окремими колективними роботами[50].
· найменш досліджений аспект теми - це музичне та мистецьке середовище української міжвоєнної еміграції в країнах Європи. Він представлений поодинокими публікаціями[51] та чекає на своїх дослідників, які змогли б достойно оцінити вклад українських митців і музикантів у розвиток національної та світової культури шляхом дбайливого пошуку і вивчення українських мистецьких та музичних пам’яток і написанням повноцінного наукового дослідження
Важливе значення для вивчення теми міжвоєнної української еміграції мають документально підтверджені результати досліджень українських та зарубіжних науковців, які знайшли своє відображення у виданих збірниках праць та матеріалів конференцій, що відбувалися в Україні і за кордоном.[52]. Особливо важливе значення вони мають для розуміння низки аспектів цієї теми, а також її суміжних й споріднених проблем.
Прогалину радянської історичної науки 40-80-х років у дослідженні історії міжвоєнної української політичної еміграції в країнах Європи ти Америки заповнюють праці істориків діаспори українського походження Ю. Бачинського[53], В. Кубійовича[54], І. Лисяк-Рудницького[55], В. Маруняка[56], М. Марунчака,[57] Я. Рудницького[58] та ін.
Суттєвим доповненням до об’ємних діаспорних видань стали біографічні та автобіографічні розвідки та праці, присвячені аналізові суспільно-політичних поглядів одного або кількох визначних представників міжвоєнної української еміграції В. Кубійовича[59], А. Нестеренка[60], Є. Онацького[61], М. Сосновського[62] та ін.
Вивченням теми міжвоєнної української еміграції займаються і сучасні, дослідники, зокрема, польські, чеські та словацькі.
Польські науковці, зокрема Е. Вішка[63], З. Карпусь[64], О. Колянчук[65], Р. Потоцький[66], К. Пашкевич[67] вивчають період інтернування українських і російських військових у таборах Польщі, а також їх культурно-освітню, видавничу працю та діяльності громадських організацій і товариств в цих таборах. Питання української політичної еміграції у Польщі досліджують М. Папержинська-Турек[68], Р. Жерелік[69], Я.-Я. Бруський[70]
Із чеських і словацьких науковців проблематику української еміграції в Чехословацькій Республіці вивчають Й. Вацек[71], Б. Зелінський[72], А. Моравкова[73], А. Мушинка[74], З. Сладек[75] та ін., які головну увагу зосередили на функціонування в ЧСР українських освітніх і наукових закладів та матеріальній підтримці української еміграції в рамках „російської допомогової акції”.
Починаючи з 1993 року в Україні були захищені близько двох десятків кандидатських та декілька докторських дисертацій з історії української військової та політичної еміграції 1920-1939 рр. в країнах Європи, її громадсько-політичного, культурного та освітньо-наукового життя. Більшість з цих робіт спрямовувалася на вивчення освітянського та наукового аспектів культурного процесу в середовищі української еміграції. У переліку сучасних українських наукових рукописів особливої уваги заслуговують дисертації Т. Бублик[76], Д. Бурім[77], О. Вагіної[78], І. Дробота[79], О. Дудніка[80], І. Євсеєнко[81], О. Заремби[82], Г. Калінічевої[83], Ю. Калічак[84], З. Кісіль[85], О. Колянчука[86], І. Муляра[87] та Ю. Сєкунової[88].
Навіть із цього стислого і далеко не повного переліку праць, які з’явилися в останнє десятиліття на Україні, можна скласти уяву про основні напрямки науково-дослідницької роботи в галузі вивчення історії української міжвоєнної еміграції. Аналіз літератури з цієї теми дозволяє зробити висновок, що в умовах державної незалежності з’явилися реальні можливості для науковців і дослідників вивчати невідомі і перекручені сторінки історії української діаспори. Якщо до 90-х рр. ХХ ст. прерогатива з вивчення цієї теми перебувала у руках українських вчених діаспори, то у 90-ті рр. першість перебирають дослідники наукових та навчальних закладів України.
Більшість проблем і аспектів теми міжвоєнної української еміграції вже достатньо досліджені. Але, особливу увагу, на наш погляд, українським науковцям необхідно звернути, на детальніше вивчення наукової еміграції в країнах Європи та Америки і, зокрема, діяльність українських науково-дослідних установ на еміграції; життя мистецького та музичного середовища еміграції, роль видатних митців та музикантів у розвитку української та світової культури міжвоєнного та повоєнного часу; співпрацю і взаємовідносини між українською та білоруської еміграцією в міжвоєнній Чехословаччині та політика чехословацького уряду по відношенню до емігрантів обох країн в 1920-х-1930-х рр.
Білоруська історіографія
Аналізуючи комплекс історіографічних праць з історії міжвоєнної білоруської еміграції, відомих нам на сьогоднішній день, слід відзначити, що як і в Україні, міжвоєнна еміграція стала об’єктом вивчення білоруських дослідників і науковців тільки впродовж останнього десятиліття.
Проте, на відміну від української історіографії, де найбільший інтерес дослідники виявили до особливостей культурного, політичного та господарського боків життя українських емігрантів саме у країнах Центрально-Східної Європи, білоруські дослідники розгорнули дослідження національного емігрантського руху у таких країнах як США, Канада, Австралія та в меншій мірі звертаючи увагу на східноєвропейську білоруську діаспору.
З початком 90-х рр. вивчення білоруської еміграції почалося в декількох напрямках: архівні пошуки, вивчення мемуарів, рукописної спадщини емігрантів, а також популяризація і введення еміграції в масову свідомість.
Серед перших наукових досліджень останнього десятиріччя, в яких автори намагались осмислити білоруську еміграцію як окремий пласт національної культури слід назвати праці Б. Саченко[89], Т. Єзепової та І. Есмантович[90]. Зокрема, Б. Саченко не у всьому погоджуючись з позицією емігрантів, в той же час відзначає важливе значення емігрантських організацій, товариств та часописів у справі об’єднання білоруської еміграції в країнах перебування.
Одним із перших видань, з якого можна довідатися про міжвоєнну білоруську еміграцію в країнах Європи та Америки, є книга Найдзюка Й. та Косяка І. „Білорусь учора й сьогодні”[91]. Це видання складається із книги Й. Найдзюка, вперше виданої у 1943 р. та додаткових розділів, написаних відомим діячем білоруської еміграції І. Касяком. Хоча, як зазначив сам автор Й. Найдюк, праця „у більшості з’являється компіляційною” та „є популярною, а не науковою...”[92], але вона знайомить читачів із іншим поглядом на історію Білорусі та є корисною і важливою для вивчення білоруської історії, білоруської справи і для добра білоруського народу.
Важливою часткою історіографічного огляду – є аналіз статей наукових журналів. Саме ці публікації, як правило, стають піонерами у висвітленні будь-яких проблем, в тому числі і нашої. Особливо, це актуально для білоруської історіографії, тому що стан наукового вивчення теми міжвоєнної еміграції в Білорусі впродовж останніх десяти років визначається публікаціями в періодичній пресі, публіцистичних збірниках тощо.
Особливе місце в дослідженні проблеми білоруської еміграції слід віддати науковому збірнику „Бєларусіка-Albarutheniсa”, який готує та видає Національний науково-освітній центр ім. Ф. Скарини. Останній є одним із небагатьох в Білорусі, що займається проблемами вивчення білоруської діаспори у світі. Він організовує та проводить міжнародні конгреси білорусистів, наукові конференцій, зокрема „Культура білоруського замежжа”, „Білорусько-американські історико-культурні взаємовідносини” та ін., результати та напрацювання яких і поміщені у окремих числах „Бєларусіка-Albarutheniсa”. Починаючи з 1993 р. на сторінках саме цього збірника найчастіше можна зустріти публікації, присвячені білоруській еміграції, зокрема, міжвоєнній.
Серед статей, поміщених на сторінках „Бєларусікі”, привертають увагу публікації Л. Мірачицького[93] та Л. Лича[94]. Вони - одні із перших в Білорусії, з яких можна довідатися про життя білоруської громади в міжвоєнній Празі, відомих громадсько-політичних діячів, представників білоруської науки, літератури та мистецтва на еміграції. Досить вдало охарактеризував діяльність міжвоєнної білоруської еміграції в Західній Європі В. Кіпель, представник білоруської діаспори в США.[95]. Він виділив 4 фази політичної білоруської еміграції, охарактеризував політичну, науково-журналістську, видавничу діяльність емігрантів, студентські організації в основних центрах білоруського політичного життя Європи, звернувши основну увагу на Прагу, яка була найбільш сприятливим місцем поселення та діяльності емігрантів у різних галузях науки та культури.
Часопис „Спадщина”, який видається під такою назвою з 1989 р., впродовж останніх років став акумулятором дослідницько-інформаційних та аналітичних публікацій, серед яких чільне місце належить статтям, присвячених темі міжвоєнної еміграції та її окремих аспектів. На його сторінках друкуються білоруські дослідники та науковці: А. Ліс, В. Ляховський
та ін., які порушують проблеми даної теми.
З середини 90-х рр. білоруські історики особливо активно починають досліджувати життєвий шлях відомих діячів білоруської міжвоєнної еміграції. Також, окремими публікаціями, але вже із заувагами та коментарями авторів, в яких уточнюються окремі віхи життєвої та творчої біографії, друкується рукописна та епістолярна спадщина. У цьому контексті привертають увагу публікації А. Ліса [96], В. Ляховського[97], присвячені Т. Грибу; А. Сідаревича[98], який опрацював та видрукував комплекс листів відомого білоруського поета на еміграції В. Жилки;. Л. Хмельницької[99], яка у свої публікації наводить нові факти з біографії В. Ластовського та ін. Важливий внесок у дослідження життєвого шляху та діяльності відомого білоруського громадсько-політичного діяча, філолога, етнографа та письменника В. Ластовського зробив Я. Янушкевич[100], який підготував та видав книгу, присвячену цій видатній особистості. При нинішньому дефіциті біографічних досліджень, ці поодинокі праці, написані на основі архівних матеріалів, спогадів, епістолярної спадщини, є ґрунтовним та вагомим доповненням до загального обсягу літератури з даної теми.
Переломним етапом в дослідженні теми як української, так і білоруської міжвоєнної еміграції став 1995 р. Саме цього року в Празі відбулася Міжнародна конференція „Русская, украинская и белорусская эмиграция между двумя мировыми войнами” за участю українських, білоруських, російських, чеських, словацьких, болгарських та дослідників з інших країн. За результатами цієї конференції було видано двотомний збірник, до якого увійшли доповіді всіх учасників конференції. Головним завданням конференції було з’ясування ролі і місця міжвоєнних емігрантів з територій колишньої Російської імперії в історії свого народу, їх вклад у розвиток як національної культури і науки, так і чеської та світової в цілому. На конференції було визначено найближчі перспективи у дослідженні теми міжвоєнної російської, української та білоруської еміграції в Чехословаччині та налагоджено співпрацю у цьому напрямку дослідників з різних країн. Білоруська делегація на конференції була представлена кількома учасниками: Л. Мирочицький[101], А. Сурмач[102], І. Шабловська[103], доповіді яких красномовно свідчили про те, що після проголошення незалежності Білорусі, хоч і повільно, але відношення до емігрантів почало змінюватися на краще, а ця тема на протязі останніх років набуває все більшого зацікавлення серед дослідників Білорусі.
Найбільш повноцінним довідковим виданням на сьогоднішній день, із якого можемо дізнатися про життя та громадсько-культурну діяльність білоруської еміграції в міжвоєнній Чехословаччині - є Каталог виставки, яка проводилася у Національному музеї історії і культури Білорусі з 27 травня по 3 липня 2002 р.[104] Завдяки натхненній та самовідданій праці авторського колективу, який підготував до друку вказаний каталог, дослідники міжвоєнної білоруської еміграції мають змогу ознайомитися з документами із архівів та бібліотек Росії і Білорусі, в яких широко представлена громадсько-культурна і наукова діяльність білоруської громади в Чехословаччині, познайомитися із емігрантськими періодичними виданнями, епістолярною спадщиною та особистими документами відомих білоруських громадських та культурних діячів-емігрантів в ЧСР.
Враховуючи той факт, що в Білорусії на сьогоднішній день відсутні комплексні науковообгрунтовані дослідження, присвячені діяльності білоруської діаспори в країнах Європи, США, Австралії, то найбільш повноцінною і плідною у цьому напрямку виявилася праця науковців при підготовці до друку 6-томної „Енциклопедії історії Білорусі”[105]. Саме це видання, завдяки окремим статтям, поміщеним у різних томах, являється справжньою знахідкою для дослідників, які займаються вивченням теми міжвоєнної білоруської еміграції. Саме тут можемо дізнатися про існування та діяльність за кордоном різноманітних білоруських політичних, громадсько-культурних установ (Білоруська Рада у Празі, Білоруський комітет, Кривицьке культурне товариство), наукових організацій (Білоруський науковий кабінет, Білоруський закордонний архів у Празі), студентських гуртків (Білоруські студенти, Товариство студентів малоросів і білорусів, Об’єднання білоруських студентських організацій у Празі (ПАБСА), Білоруські студентські організації у Чехословаччині), а також, що найбільш важливо, віднайти біографічні відомості про відомих політичних лідерів (Ластовський В., Душеуський К., Гриб Т. та ін.), визначних науковців, поетів, митців-емігрантів міжвоєнного часу (В. Жилка, В. Вальтер, М. Забейда-Суміцький та ін.).
Серед праць, присвячених міжвоєнній білоруській еміграції в міжвоєнній Чехословаччині варто відзначити роман-спогад білоруського емігранта В. Вальтара „Роджаные пад Сатурнам”, в якому автор дав широку панораму життя білорусів в Чехії в 1920-х роках[106].
Вивченням та дослідженням історії білоруської міжвоєнної еміграції у світі займаються і сучасні закордонні дослідники білоруського походження. Важливими центрами вивчення білоруської еміграції на сьогоднішній день у світі є Нью-Йорк, Торонто, Мюнхен, Лондон, Білосток, де впродовж 80-х-90-х рр. ХХ ст. активно проводяться дослідження з історії білоруської еміграції в різних країнах Європи та Америки. Найбільшу увагу, як цілісне наукове дослідження, привертає праця В. Кіпеля[107], у якій автор висвітлює діяльність міжвоєнної та повоєнної еміграції у США.
Окремо, потрібно відзначити нещодавно видану книгу О. Пашкевича[108], в якій він докладно розглядає літературну творчість міжвоєнних емігрантів-білорусів, у тому числі В. Ластовського, В. Вальтара та ін.
Докладніше варто зупинитися на окремій, але, на жаль, на сьогоднішній день малочисельній групі публікацій, яка присвячена контактам білоруських і українських емігрантів в різних гілках життя міжвоєнної Чехословаччини.
Саме білоруські і українські емігранти були найбільш солідарними у своїй діяльності та виявили найбільшу підтримку один-одному. Натомість, цього не можна сказати про російсько-українську або російсько-білоруську взаємопідтримку та співпрацю емігрантів. Росіяни жили на еміграції своїм окремим політичним та культурно-освітнім життям і їх шляхи з представниками інших народів колишньої Російської імперії (зокрема, українців та білорусів) майже не перетиналися. Однією з причин такого ставлення був той факт, що російська еміграція під час перебування за кордом опинилася у реставраційному таборі, ідеалом якого було відбудування єдиної й неподільної Росії, а також небажання визнати те, що в колишній імперії жили й інші народи, окрім російського. В той же час, українська та в меншій мірі, білоруська еміграція не лише знаходилася в непримиренній опозиції по відношенню до радянської влади, яка на той час вже була встановлена на Україні та Білорусі, а також виступала за незалежність своїх народів і за відновлення української та білоруської державності.
На сьогоднішній день, ні в Україні, ані в Білорусі не написано жодної спеціальної праці, присвяченої контактам та співпраці міжвоєнних емігрантів обох країн. Адже, на нашу думку, без ґрунтовного спеціального дослідження цього аспекту не може бути відтворена цілісна історія української та білоруської еміграції в період між двома світовими війнами. У цьому напрямку, поруч із своїми білоруськими колегами, активно працює автор цих рядків. На основі документальних матеріалів, віднайдених в архівах України нами було підготовлено та надруковано кілька публікації в білоруських часописах, які висвітлюють окремі аспекти українсько-білоруської співпраці в Чехословаччині у період між двома світовими війнами. Також, окремі моменти життя та діяльності білоруської громади та українсько-білоруська співпраця в міжвоєнній Празі будуть відображені у нашій кандидатській дисертації.
Співпраця між українськими та білоруськими емігрантами, зокрема, у міжвоєнній Чехословаччині виявилася у кількох напрямках:
1. при активній підтримці уряду ЧСР, Українського Громадського Комітету та Чесько-Українського Комітету допомоги українським та білоруським студентам у Празі, білоруська молодь, яка прибувала в країну для здобуття вищої освіти, мала можливість отримувати стипендії, грошові допомоги на навчання як в державних вищих учбових закладах, так і українських. Останні були утворені в Чехословаччині в ході „російської акції” і дали вищу освіту та диплом спеціаліста не лише українцям, а й білорусам. (Українська господарська академія, Український педагогічний інститут імені М. Драгоманова та ін. ).[109]
2. утворення українсько-білоруських громадських допомогових організацій (Чесько-Український комітет), студентських товариств та гуртків ( Товариство студентів малоросів і білорусів (Прага), Спілка Українських та Білоруських студентів (Братислава )[110], а також активна співпраця між головними студентськими централями на еміграції - ЦЕСУС та АБСА.[111] Важливий внесок у дослідження діяльності цих організацій зробили як білоруські, так і українські дослідники: Ю. Василевський[112], С. Йорш[113], В. Ляховський[114], О. Ямкова[115].
3. про особисті контакти відомих українських і білоруських політичних лідерів та співпрацю в межах спільних політичних організацій можемо довідатись із публікацій В. Ляховського та О. Зубко[116], О. Ямкової[117].
4. про існування спільних культурних проектів ( наприклад, білорусько-український хор під керівництвом хормейстера Старовера ) та організації українсько-білоруських свят, вечірок, вечорів пам’яті тощо довідуємося із публікацій В. Ляховського[118] та ін.
На жаль, на сьогоднішній день майже не досліджена українсько-білоруська співпраця в науковій ділянці. Нам так само не відомо, чи були спільні наукові українсько-білоруські проекти. Залишається поки що виказувати лише припущення, що прояви наукової співпраці все ж таки мали місце. Адже, як відомо, в Празі в 1920-х-1930-х рр. діяло декілька українських та білоруських науково-дослідних інституцій: Білоруський науковий комітет (БНК), Білоруський закордонний архів, Український національний музей-архів, Український музей визвольної боротьби, Український історичний кабінет. Зазначені українські і білоруські наукові установи мали за мету своєї діяльності збирання, систематизацією та збереженням документальних джерел, періодичних видань, музейних експонатів тощо з історії та культури України і Білорусі.
Білоруський Науковий Комітет було утворено при активній підтримці і допомозі Українського інституту громадознавства в Празі 1927 р., а приміщення для БНК було виділено в Українському національному музеї-архіві. Білоруський науковий кабінет вважався окремим білоруським відділом цієї української установи. У Віснику Українського національного музею-архіву за 1928 р. читаємо наступне: „Тому що Білоруси ще не мають у Празі свого спеціального приміщення, для збірання пам’яток, при Українському Музеї-Архіві утворено окремий білоруський відділ, яким керують самі білоруси”.[119]
В Бюлетні Музею-Архіву за 1926 р. надруковано список осіб та окремих організацій, які цього року надіслали до нього на зберігання свої матеріали. Окрім українських політичних і громадських діячів, установ та редакцій українських емігрантських періодичних видань, зазначено й ім’я В. Ластовського, який долучився до збирання архівних документів до цієї української науково-дослідної установи[120].
Отже, проаналізований комплекс історіографічних праць з теми білоруської еміграції у період між Першою та Другою світовими війнами, дозволяє зробити висновок, що стан наукового вивчення цієї теми на даному етапі визначається публікаціями в періодичній пресі, часописах, публіцистичних та наукових збірниках тощо. Ґрунтовні наукові дослідження, які б повноцінно відобразили життя та діяльність білоруської діаспори у світі – відсутні.
Однак, на наш погляд, у дослідників цієї теми попереду велика робота, в процесі якої найбільш важливим є з’ясування таких ще недостатньо або ж зовсім невивчених аспектів:
· уточнення чисельних та соціальних характеристик емігрантів;
· витоки, шляхи і особливості міжвоєнної, в першу чергу, політичної білоруської еміграції до основних країн скупчення і перебування, а також політика урядів цих держав по відношенню до емігрантів;
· суспільно-політична, культурно-освітня та наукова діяльність білоруських емігрантів, їх політичні, професійні, мистецькі організації тощо;
· проблеми взаємовідносин, протиріччя між різними політичними течіями та групами білоруської еміграції;
· взаємовідносини та співпраця між білоруською та українською еміграцією, сфери та напрямки такої співпраці;
· національно-культурне життя білоруської еміграції, її організаційні форми та досягнення;
· білоруська міжвоєнна еміграція і її місце в історичному розвитку білоруського народу.
Реалізація цих актуальних завдань подальшого вивчення історії білоруської міжвоєнної еміграції залежить як від творчої співпраці вчених Білорусі з дослідниками проблематики із білоруської діаспори, так і з дослідниками інших країн (зокрема, України, Росії, Чехословаччини), де зберігається багатий архівний матеріал та відсутні в Білорусі джерела з вивчення цієї теми. І, звичайно ж, вивчення еміграції та прагнення повернути її в контекст національної культури повинно бути справою державною та загальнонаціональною.
[1] Трощинський В. Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і соціально-політичне явище/ НАН України. Інститут соціології. - К.: Інтел, 1994. - 260с.
[2] Литвин М., Науменко К. Історія галицького стрілецтва. – Львів, 1991. – 200с.
[3] Павленко М. Українські військовополонені й інтерновані у таборах Польщі, Чехословаччини та Румінії: ставлення влади та умови перебування (1919-1924 рр.). – К., 1999. – 325с.
[4] Срібняк І. Обеззброєна, але нескорена: Інтернована Армія УНР у таборах Польщі й Румунії (1921-1924 рр.). – Київ-Філядельфія, 1997. – 187с.
[5] Биковський Л. Український науковий інститут книгознавства. – Подєбради, 1925. – 45с.; його ж: Бібліотека Української Господарської Академії (1922-1947). На правах рукопису. – Женева, 1947. – 9с.
[6] Галаган М. Десять років української громади в Ч.С.Р. Огляд життя й чинності (1927-1937). – Прага, 1938. – 112с.
[7] Животко А. Десять років Українського історичного кабінету (1930-1940) / За ред. Я. Прокеша. – Прага, 1940. – 70с.
[8] Мірчук І. Український Науковий Інститут у Берліні. Сьогочасне і минуле. – Т.1-2. – Мюнхен, Нью-Йорк, 1949.
[9] Наріжний С. Матеріали до історії Музею визвольної боротьби у Празі. – ТТ.1-3. - Цюріх, Вінніпег, 1957-1959; Його ж: Українська еміграція. Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами. – Ч.1. – Прага, 1942. – 366с.; Ч.2. – К., 1999. – 272с.; Його ж: 15 літ діяльності українського історично-філологічного товариства в Празі (1922-1938). – Прага, 1940. – 16с.; його ж: Матеріали до історії Музею визвольної боротьби у Празі. – Цюріх, Вінніпег. – 1957-1959. – Т.1-3.
[10] Обідний М. В обороні могил поляглих лицарів. – Тарнів-Львів, 1921. – 8с.
[11] Шрамченко Л. Українське, білоруське та грузинське студентство на високих школах в Чехословацькій республіці. – Подєбради, 1926. – 33с.
[12] Український Вільний університет в Празі в роках 1921-1922. – Прага, 1924; Український Вільний університет в Празі в роках 1921-1926. – Прага, 1927. – 236с.; Український Вільний університет в Празі в роках 1926-1931. – Прага, 1931. – 215с.; Науковий збірник УВУ у Празі. – Прага, 1942. – 366с.; Українська господарська академія в Ч.С.Р. – Прага, 1923. – 63с; Українська господарська академія в Ч.С.Р. – Подєбради, 1926. – 18с.; Свято Подєбрадської Академії 1922-1932. – Подєбради, 1932. – 32с.; Другий Український науковий з’їзд у Празі. – Прага, 1934. та ін.
[13] Кісіль З. Українське воєнно-історичне товариство (1920 –1939) // Український історичний журнал. – 2001– № 2. – С.100–112.
[14] Литвин М. Ідейно-політична боротьба за вплив на інтерновані частини Української Галицької Армії (1919-1924) // Русская, украинская и белорусская эмиграция в Чехословакии между двумя мировыми войнами. Результаты и перспективы исследований. Фонды Славянской библиотеки. – Прага, 1995. – С. 572-575.
[15] Павленко М. Вказ. праця
[16] Сидоренко Н. Національно-духовне самоствердження: У 3 ч. – Ч.2. Преса інтернованих українців та цивільної еміграції (Чехія, Румунія, Польща, Єгипет). – К., 2000. – 262с.
[17] Трощинський В. Вказ. праця.
[18] Срібняк І., Вішка О., Карпусь З. Останній шлях УГА. – Київ-Торунь, 1999. – 46с.
[19] Пришляк В. Історико-просвітницька діяльність інтернованих стрільців УГА в Чехословаччині //Українська еміграція. Історія і сучасність. Матеріали міжнародних конференцій, присвячених 100-річчю еміграції українців до Канади. – С. 299-303.
[20] Срібняк І., Купцов А. Український військовий табір УГА в Йозефові (Чехословаччина) у 1921-1924 рр. // Воля і батьківщина. – 1998. - № 4. – С.65-79; Їх же: Табір інтернованих військовиків УГА в Ліберцях (Чехословаччина) у 1920-1921 рр. // Вісті комбатанта. – 1999. - № 1. – С. 72-78; Їх же: Інтерновані вояки УГА у таборах Чехословаччини (1919-1923). – К., 2001. – 59с.
[21] Бессалова Т. Українські освітні центри в еміграції: Український педагогічний інститут ім. М.П. Драгоманова // Проблеми освіти. Науково-методичний збірник. – К., 1998. – Вип.12. – С. 207-210.
[22] Віднянський С. С. Масарик про Україну і українців // Міжнародні зв”язки України: наукові пошуки та знахідки. – К., 1993. – Вип. 4. – С. 132-146; Його ж: Заснування та діяльність Українського вільного університету – першої української високої школи за кордоном (1921-1945) // Український історичний журнал. – 1993. - № 11-12. – С. 68-80; його ж: Культурно-освітня і наукова діяльность української еміграції в Чехословаччині: Український вільний університет (1921-1945).- К., 1994. - 84с. та ін.
[23] Павленко В. Українсько-болгарські взаємини. 1918-1939 рр. – К., 1995; його ж: Вчені з України в Болгарії. 1917-1940 рр. // Міжнародні зв”язки України. – К., 1993. – Вип. 4. – С. 57-64.
[24] Саган Г. Українська наука на міжнародній арені: наукова співпраця у міжвоєнний період. – К., 2003. – 227с.
[25] Трощинський В. Український соціологічний інститут в Празі: організація і наукова праця (1924-1932) // Українська діаспора. – 1992. – Ч.2. – С. 138-150; його ж: Витоки та історична доля міжвоєнної української політичної еміграції в Європі // Українська діаспора. – 1994. – Ч.5. – С. 7-44; його ж: Український вільний університет крізь призму історичного аналізу // Українська діаспора. – 1995. – Ч.7. – С. 133-136 та ін.
[26] Ульяновський В., Ульяновська С. Українська наукова і культурницька еміграція у Чехословаччині між двома світовими війнами // Українська культура: лекції за редакцією Д. Антоновича. – К., 1993. – С. 477-498.
[27] Череватюк В. Громадська, культурно-освітня та наукова діяльність українських емігрантів у Франції в 20-30-ті рр. ХХ століття. – К., 1996.
[28] Горєвалов С. Військова журналістика України в національно-визвольних змаганнях. – Львів, 1997. – 317с.; Його ж: Військова журналістика: історія і сучасність. – Львів, 1998. – С. 114-138.
[29] Грузов М., Шудря М. Літературний літопис таборового життя (1922- 1923 рр.) // Третій Міжнародний конгрес україністів. Історія. – Харків, 1996. – С. 245-250.
[30] Кужель Л. Українські таборові видання у Польщі (20-і роки ХХ ст.) (Огляд окремих видань та періодики) // Записки Львів. наук. Бібліотеки ім. В. Стефаника. – Львів, 1996. – Вип.5. - С. 58-69.
[31] Сидоренко Н. Національно-духовне самоствердження. – Ч.2...; Її ж: "Задротяне життя" українських часописів на чужині (1919-1924). - К., 2000. - 88 с.; Її ж: Українська преса на американському континенті // Збірник праць науково-дослідного центру періодики. - Львів, 1995.- Вип.1.- С.129-136; Її ж: Українська періодика в Італії (1905-1995 рр.). - К., 1997.- 60 с. та ін.
[32] Шаповал Ю. „Літературно-Науковий Вісник” (1898-1932): Творення державницької ідеології українства. – Львів, 2000. – 352с.
[33] Школьна О. Духовна публіцистика Василя Біднова (за матеріалами „Релігійно-наукового вістника”, Александрів Куявський, 1921-1923) // Третій Міжнародний конгрес україністів. Історія. – Харків, 1996. – С. 241-245.
[34] Заремба О. Український музей визвольної боротьби у Празі // Київська старовина. – 1997. - № 1-2. – С.122-137.
[35] Климова К. "Кожна військова акція фахове зафіксована" (До питання про організацію воєнно-історичних архівів в Україні 1918-1923 pp.) // Архівна та бібліотечна справа в Україні доби визвольних змагань (1917-1921): 3б. наук. праць. - К., 1998. - С.48-49.
[36] Лозенко Л. Празький український архів: історія і сьогодення // архіви України. – 1994. - № 1-6. – С.18-30; її ж: До історії Празького українського архіву. – 1995. - № 1-3. – С.141-145.
[37] Михальчук В. Українська Бібліотека ім. Симона Петлюри в Парижі: Заснування, розвиток, діяльність (1926-1998). – К., 1999.
[38] Яковлєва Л. Празькі фонди в Києві // Пам’ятки України. – 1994. - № 3-6. – С. 120-122.
[39] Палієнко М., Срібняк І. Музей визвольної боротьби у Празі (1925-1948): створення, діяльність, доля архівної колекції // Архівознавство. Археографія. Джерелознавство: Міжвід. наук. зб. – Вип.2.; Архівознавчі читання. – К., 2000. – С.35-47; Палієнко М.Г. Українські архівні центри за кордоном: Історіографічний аспект проблеми // Вісник / Київський національний університет ім. Т. Шевченка. Історія. – 2001. - Вип.54. – С. 42-46; Срібняк І. Табірні архіви українського вояцтва (1914-1924) // Там само. – С.63-72; Див. також: Савченко Г., Срібняк І. Заснування Головного військово-історичного мізею-архіву армії УНР // Історія України. Маловідомі імена, події, факти: Зб. статей. – К., 1996. – С. 188-198.
[40] Веретюк О. Літературне життя українців у міжвоєнній Польщі. – Тернопіль, 1994. – 57с.
[41] Ільницький М. М. Ю. Дараган - перший поет „Празької школи” // Вісник міжнародної асоціації україністів. – 1993. – Ч.1. – С.55-63; його ж: Від „Молодої Музи” до „Празької школи”. – Львів, 1995. – 318с. та ін.
[42] Куценко Л. „Ні, вже ніколи не покаюся...” (Є. Маланюк: історія ісходу). – Кіровоград, 1997. – 111с.; його ж: Є. Маланюк: поезія як можливість націотворення // Дивослово. – 1999. - № 5. – С. 7-9; його ж: Dominus Маланюк: тло і постать. – 2-ге вид., доп. - Кіровоград, 2002. – 365с.; Див. також: Дараган Юрій Юрійович. Срібні сурми: Поезії / Біограф. нарис, упоряд. та приміт. – К., 1999. – 670с.
[43] Лисенко Н. „Лиш слово наше й пам’ять наших вчинків... ” // Слово і час. – 1992. - № 10. – С. 46-49; її ж: Незборимий фатум // Там само. – 1994. - № 8. – С. 22-27; її ж: „...Так навчились ми все обертати у вірші...” // Там само. – 1994. - № 11-12. – С. 3-32 та ін.
[44] Миронець Н. „І знову злитись зі своїм народом”. Біограф. нарис // Теліга О. „О краю мій...” Твори. Документи. Біограф. нарис. / Упоряд., переднє слово, приміт., біограф. нарис Миронець Н. – К., 1999. – С. 323-418 та ін.; Її ж: На тлі трагічної історії. – К.: Вид-во ім. О. Теліги. – 2003. – 159с.
[45] Моренець В. Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україна і Польща. – К., 2002. – 327с.
[46] Сварник Г. Чи існувала „празька школа” української літератури // Українські проблеми. – 1995. - № 2. – С. 87-97; її ж: Наймолодший з „п’ятірного грона” – Освальд Бурггардт (Ю. Клен) // Там само. – 1999. - № 1-2. – С. 177-198 та ін.
[47] Даниленко В., Добржанський С. Академік С. Смаль-Стоцький. Життя і діяльність. – К.-Чернівці, 1996. – 232с.
[48] Тіменик З. Іван Огієнко (Митрополит Іларіон). 1882-1972. Життєписно-бібліографічний нарис. - Львів: НТШ, 1997. - 227с.
[49] Іларіон (Митрополит) (Іван Огієнко). Життя великих українців / Упоряд., автор іст.-біограф. нарису М. Тимошик. – К., 1999. – 670с.
[50] Тисяча років української суспільно-політичної думки: У 9 т. / Упоряд. Т. Гунчак, Р. Сокальчук. – Т.7.: 20-ті – 40-ві рр. ХХ ст. – К., 2001. – 440 с. та ін.
[51] Пеленська О. Українська Студія пластичного мистецтва // Русская, украинская и белорусская эмиграция в Чехословакии между двумя мировыми войнами. Результаты и перспективы исследований. Фонды славянской библиотеки и пражских архивов: Сб. докл. междунар. конф. (Прага, 14-15 августа 1995 г.): В 2 ч. - Прага, 1995. - Ч.2. - С. 796-800; Мартиненко О. Документи і матеріали про діяльність української музичної еміграції міжвоєнного періоду в Чехословаччині у фондах празьких архівів // Повернення культурного надбання України: проблеми, завдання, перспективи. Матеріали музичної спадщини - К., 1999. - Вип. 13. - С. 95-103.
[52] Русская, украинская и белорусская эмиграция в Чехословакии между двумя мировыми войнами. Результаты и перспективы исследований. Фонды славянской библиотеки и пражских архивов: Сб. докл. междунар. конф. (Прага, 14-15 августа 1995 г.): В 2 ч. - Прага, 1995; Третій міжнародний конгрес україністів, 26-29 серп. 1996 р. Історія: Тексти доповідей. – Х., 1996. – 302с.; Т.Г. Масарик і нова Європа: Матеріали Першої укр.-чеськ. наук.-теорит. конференції “Масариківські читання”, 7-8 квіт. 1998 р., м.Київ. – К., 1998. – 80 с. та ін.
[53] Бачинський Ю. Українська еміграція в Сполучених Штатах Америки. – К., 1995. – 342с.
[54] Кубійович В. З демографічних проблем української еміграції. – Мюнхен, 1949.
[55] Лисяк-Рудницький І. Між історією й політикою. Статті до історії та критики української суспільно-політичної думки. - Мюнхен, 1973.
[56] Маруняк В. Олександр Бойків – організатор українського життя у Франції. – Париж, 1986;
[57] Марунчак М. Українці у Румунії, Чехословаччині, Польщі, Югославії. – Вінніпег, 1969. – 64с. та ін.
[58] Рудницький Я. В 65-річ. Екзилю уряду УНР (1920-1985). – Оттава, Онтаріо, 1985. – 24с.
[59] Кубійович В. Мені 70. – Париж, Мюнхен, 1970. – 135с.; Його ж: Мені 85. – Париж-Мюнхен, 1985.
[60] Нестеренко А. Митрополит Іларіон. Служитель богові і народові. – Вінніпег, 1958.
[61] Онацький Є. Портрети в профіль. – Чикаго, 1965. – 300с.
[62] Сосновський М. Дмитро Донцов. Політичний портрет. – Нью-Йорк-Торонто, 1974. – 419с.
[63]Вішка О. Видавнича діяльність вояків армії УНР, інтернованих в Александрові Куявському // Збірник праць науково-дослідного центру періодики. – Львів, 1995. – Вип.1. – С. 353-364; Його ж: Wiszka E. Prasa wojsk Ukraińskiej Republiki Ludowej internowanych w Polsce v latach 1920–1924 // Polska i Ukraina. Sojusz 1920 roku i jego następstwa. – Toruń, 1997. – S. 309–327; Його ж: Wiszka E. Prasa obozowa żołnierze Armii URL internowanych w Polsce v latach 1920–1922 // Rocznik Przemyśki. – Przemyśl. – 1998. – T.XXXIV. – Historia. – Z.4. – S. 57-67; Його ж: Преса української еміграції в Польщі (1920-1939 рр.): Історико-бібліографічне дослідження. – Львів, 2002. – 480с. та ін.
[64] Karpus Z. Jeńcy i internowani rosyjscy i ukraińscy na terenie Polski w latach 1918–1924. – Toruń, 1997. – 209s.; Його ж: Żołnierze Ukraińskiej Republiki Ludowej internowani w obozach w Polsce v latach 1920–1924 // Третій міжнародний конгрес україністів. 26-29 серпня 1996 р.: Історія. – Харків, 1996. – С.55-64; Його ж: Wschodni sojusznicy Polski w wojnie 1920 roku. – Toruń, 1999 та ін.
[65] Колянчук О. Незабутні могили. – Львів, 1993. – 48с.; Його ж: Żołnierze armii Ukraińskiej Republiki Ludowej internowani w Polsce (1920–1924) // Polska i Ukraina. Sojusz 1920 roku i jego następstwa. – Toruń, 1997. – S. 273–307; Його ж: Українська військова еміграція у Польщі (1920–1939). – Львів, 2000. – 278с; Його ж: Internowani żołnierze Armii UNR w Kaliszu. 1920-1939. – Kalisz; Przemyśl; Lwów, 1995. – 96ѕ. та ін.
[66] Potocki R. Idea restytucji Ukraińskiej Republiki Ludowej (1920–1939). – Lublin, 1999 та ін.
[67] Paszkiewicz K. Szkolnictwo i óswiata wojsk Ukraińskiej Republiki Ludowej internowanych w Polsce w latach 1920–1924 // Polska i Ukraina. Sojusz 1920 roku i jego następstwa. – Toruń, 1997. – S. 330–336.
[68] Papierzyńska-Turek M. Sprawa ukraińska w Drugiej Rzeczypospolitej 1922-1926. – Krakow, 1997; Її ж: Lekcja przegranej. Ukraińska mysl polityczna w Polsce wobec doświadczenia lat 1917-1920 // Warszawskie Zeszyty Ukrainoznawcze. - 3. – Warszawa, 1996. – S. 175-189.
[69] Żerelik R. Rzad i Rada Ukraińskiej Republiki Ludowej w Tarnowie w okresie 1920-1922 // Warszawskie zeszyty ukrainoznawcze 3. – Warszawa, 1996. – S. 207-219. Ukraińska Partia Ludowych Republikanow wobec porozumieni Pilsudski-Petlura // Polska i Ukraina. Sojusz 1920 roku i jego następstwa. – Toruń, 1997. – S. 350–358
[70] Bruski J. Rada Republiki-parlament Ukraińskiej Republiki Ludowej na uchodżtwie (luti-sierpen 1921) // Polska i Ukraina. Sojusz 1920 roku i jego następstwa. – Toruń, 1997. – S. 337–347; Його ж: Petlurowcy Centrum Panstwowe Ukrainskiej Republiki Ludowej na wychodzstwie (1919-1924). – Krakow, 2000. – 600s.
[71] Vacek J. Institucionálni základna ukrainské emigrace v Československu v letech 1919-1945 // Ruska a ukrajinska emigrace v ČSR v letech 1918-1945. Semináŕ pro dĕjini vychodni Evropy při ǔstavu svĕtových dĕjini FFUK v Praze 1993. – Praha, 1993. – S. 42-52 та ін.
[72] Zilynskyj B. Ukrajinci v Čechach a na Morave. – Praha, 1995. – 127s.
[73] Morávkova A. Pražká ukrajinská básnicka škola // Ruska a ukrajinska emigrace v ČSR v letech 1918-1945...- Praha, 1994. – S. 65-71
[74] Mušinka A. Pervni kroky ukrajinské emigrace v mezivalečném Československu // Ruska a ukrajinska emigrace v ČSR v letech 1918-1945... – Praha, 1993. – S. 33-34; Його ж: Музей визвольної боротьби у Празі та його останній директор Симон Наріжний // Русская, украинская и белорусская эмиграция в Чехословакии между двумя мировыми войнами. Результаты и перспективы исследований. Фонды славянской библиотеки и пражских архивов: Сб. докл. междунар. конф. (Прага, 14-15 августа 1995 г.): В 2 ч. - Прага, 1995. - Ч.2. - С. 806-815.; Його ж: Музей Визвольної боротьби України та доля його фондів. - Мельбурн, 1996. - 113с.; Його ж: Архіви української еміграції з Чехо-Словаччини (1917-1945): Сучасний стан і місця зберігання // На службі Кліо: Зб. наук. праць на пошану Любомира Романа Винара. - Київ; Нью-Йорк; Торонто; Париж; Львів, 2000. - С. 532-545.
[75] Сладек З. Русская и украинская эмиграция в Чехословакии // Советское славяноведение. – 1991. - № 6. – С. 24-36; Його ж: Русская эмиграция в Чехословакии: развитие „русской акции” // Славяноведение. – 1993. - № 4. – С. 28-38.
[76] Бублик Т.В. Наукова та культурно-освітня діяльність української еміграції в Чехословаччині та Німеччині у 20-30-ті рр. ХХ ст.: Дис...канд. іст. наук: 07.00.03.- К., 1997.
[77] Бурім Д. Наукова, педагогічна та громадсько-політична діяльність Д.І. Дорошенка в еміграції (1919-1951): Дис...канд. іст. наук: 07.00.03.- К., 1997.
[78] Вагіна О.М. Освітня діяльність української еміграції в країнах Європи (1918-1939): Дис...канд. іст. наук: 07.00.01. - Запоріжжя, 1999.
[79] Дробот І. Державно-соборницька ідея в практиці українських суспільно-політичних сил еміграції та на західноукраїнських землях (1920-30-ті рр.): Дис...д-ра. іст. наук: 07.00.01.- К., 2002.
[80] Дуднік О. Український студентський рух в еміграції (Центрально-Східна Європа, 20-ті роки ХХ ст): Дис...канд. іст. наук: 07.00.02.- К., 2003.
[81] Євсеєнко І. Українсько-чесько-словацькі культурні зв’язки в міжвоєнний період: Дис...канд. іст. наук: 07.00.01.- К., 1996.
[82] Заремба О. Видавничо-бібліотечна інфраструктура української еміграції в Чехо-Словаччині між двома світовими війнами: Дис...канд. іст. наук: 07.00.08.- К., 2002.
[83] Калінічева Г. Українсько-німецькі освітні і наукові зв’язки в 20-ті на поч.. 30-х років: Дис...канд. іст. наук: 07.00.01. - Донецьк, 1996
[84] Калічак Ю. Педагогічні погляди та громадсько-просвітницька діяльність Аркадія Животка: Дис...канд. педагог. наук: 13.00.01. – Івано-Франківськ, 2001.
[85] Кісіль З. Створення та діяльність Українського воєнно-історичного товариства (1920-1939): Дис...канд. іст. наук: 07.00.01. – Львів, 2002.
[86] Колянчук О. Українська військова еміграція у Польщі (1920-1939): Дис...канд. іст. наук: 20.02.22. – Львів, 2000.
[87] Муляр І. Українсько-польські культурні зв’язки 20-30 рр.: Дис...канд. іст. наук: 07.00.03. - К., 1993.
[88] Сєкунова Ю. Історико-культурологічна спадщина Лева Биковського.: Дис...канд. іст. наук: 17.00.01. – К., 2003
[89] Саченко Б.И. Сняцца сны аб Беларусі. – Мн., 1990; Його ж: “Беларуская эміграцыя”. – Мн., 1991. – 110с.;
[90] Езепова Т.И., Эсмантович И.Ф. К вопросу о белорусской эмиграции. – Гомель, 1995. – 18 с.
[91] Найдзюк Я., Касяк І. Беларусь учора й сяньня: Папулярны нарыс з гісторыі Беларусі. – Мн., 1993. – 414с.
[92] Там само. – С. 4.
[93] Мірачыцкі Л. Беларуская інтэлігенцыя на эміграцыі і чэшская нацыянальнае адраджэнне // Беларусіка=Albaruthenika 5. Культура беларускага замежжа; Беларуска – амерыканскія гістарычна-культурныя ўаемадачыненні. /Рэд. У. Конан. – Мн., 1995. – С. 110-117.
[94] Лыч Л. Ажыццяўленне ідэі беларусізацыі па-за межамі БССР у 20-я – пачатку 30-х гадоў // Беларусіка=Albaruthenika 6. Беларусь паміж усходам і заходам. Праблемы міжнацыянальнага узаемадзеяння дыялогу і сінтэзу / Рэд. У. Конан. – Кн.1. - Мн., 1997. – С. 267-274.
[95] Кіпель В. Дзейнасьць беларускай палітычнай эміграцыі ў Заходняй Эўропе ў пэрыядзе паміж Першай і Другой сустветнымі войнамі // Там сама. – С. 280-286.
[96] Ліс А. Рыцар беларускай свабоды. Да стагоддзя народзінаў Т. Грыба // Спадчына. – 1995. - № 4. – С. 80-87.
[97] З рукапіснай спадчыны Тамаша Грыба (Прадмова, падрыхтоўка публікацыі і заўвагі У. Ляхоўскага). – Спадчына. – 1996. - № 3. – С. 88-123; Ліставаньне Янкі Станкевіча да Вацлава Ластоўскага з Прагі-Чэскае (травень – кастрычнік 1924) (Публікацыя, заўвагі й камэнтары, пасьляслоўе У. Ляхоўскага). – Спадчына. – 2001. - № 3. – 115-165.
[98] Лісты У. Жылкі да А. Луцкевіча (Публікацыя, падрыхтоўка публікацыі і камэнтар А. Сідаревіча) // Шляхам гадоў: Гісторыка-літаратурны зборнік / Уклад. Я. Янушкевіч. – Мн., 1994. – С. 16-51.
[99] Хмяльніцкая Л. Новыя звесткі да біаграфіі Вацлава Ластоўскага // Голас Радзімы. – 1994. – 6 студз.
[100] Янушкевіч Я. Неадменны сакратар Адрадження: Вацлав Ластоўскі. – Мн., 1995.
[101] Мирочицкий Л. Белорусское студенчество в эмиграции в Праге (20-е годы) // Русская, украинская и белорусская эмиграция между двумя мировыми войнами. Результаты и перспективы исследований. Фонды Славянской библиотеки и пражских архивов. Сб. докладов.– Прага, 14-15 августа. – С. 826-830
[102] Сурмач А. Белорусский заграничный архив // Там само. – С. 85-90.
[103] Шабловская Белорусская эмиграция в Чехии и проблемы ее изучения // Там само. – С. 29-41.
[104] Ëсць на карце месца... Грамадска-культурная чыннасць беларускай і расійскай эміграцыі ў Чэхаславакіі 1921-1938. Каталог. – Мн., 2002. – 87с.
[105] Энцыклапедыя гісторыі Беларусі. – Мн., 1993-2003. – Т. 1 - 6.
[106] Вальтар В. “Роджаные пад Сатурнам” // Голас Радзімы. -
[107] Кіпель В. Беларусы у ЗША. – Нью-Йорк-Менск, 1993. – 350с.
[108] Пашкевіч А. Зваротныя дарогі. Проза беларускай эміграцыі ХХ стагоддзя. – Беласток, 2001.
[109] Див.: Ямкова В. Беларускае студэнцтва ва ўкраынскіх вышэйшэх школах у Чэха-Славаччыне ў 1920-1930-я гг. // Спадчына. – 2002. - № 5-6. – С. 109-121.
[110] Відомостей про цю Спілку на сьогодні дуже мало. Відомо, що її було засновано білоруськими і українськими студентами в Братиславі в 1923-1924 рр. У 1924 р. статут цієї організації затверджений ще не був і існувала вона нелегально. Була малочисельною: до її складу входило лише 7 студентів. Активної діяльності не проводила з огляду на свою малочисельність і нелегальне становище // Студентський вісник. – 1924. – Річн. II. – Ч.12. – С.44.
[111] На III-му З’їзді білоруського студентства, який відбувся в Празі 1927 р. від українського студентства вітав делегатів президент ЦЕСУСу В. Орелецький. У своїй промові він підкреслив „спільність інтересів обоїх студентських централь та особливе значіння для України й Білорусії істновання контакту між українським та білоруським студентством.” На цьому з’їзді було обрано новий склад Управи АБСА, до якої увійшли В. Лауський, Т. Гриб, А. Климович, В. Русак, Ф. Гришкевич // Студентський вісник. – 1927. – Річн. IV. – Ч. 10-12. – С. 41.
[112] Васілеўскій Ю. Таварыства студэніаў маларосаў і беоарусаў // Энцыклапедыя гісторыі Беларусі. – Мн., 2001. – Т.6. – Кн. 1. – С.493.
[113] Ëрш С. Аб’яднанне беларускіх студэнцкіх арганізацый ў Празе // Там сама. – Мн., 1999. – Т.5. – С. 560.
[114] Ляхоўскі У. Беларускія студэнцкія арганізацыі ў Чэхіі // Там сама. – Мн., 2003. – Т. 6. – Кн. 2. – С. 340-342.
[115] Ямкова В. Беларускае студэнцтва ва ўкраынскіх вышэйшэх школах у Чэха-Славаччыне...
[116] Ляхоўскі У., Зубко В.. Праграмныя дакументы Сацыялістычнай Лігі Новага Усходу // Энцыклапедыя гісторыі Беларусі. – Мн., 200. – Т. 6. – Кн. . – С.
[117] Ямкова В. Ліставаньне Кляўдуша Дуж-Душэўскага зь Мікітам Шапавалам за 1923-1924 гг. // Спадчына. – 2002. - № 5-6. – С. 101-103.
[118] Ляхоўскі У. Грамадска-культурная чыннасць беларускай дыяспары у Чэхаславаніі у 1921-1938 гг. // Ëсць на карце месца... – С. 21-31.
[119] Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (м. Київ). – Ф. 4018. – Оп. 1. – Сп. 7. – Арк. 40.
[120] Там само. – Арк. 6.
Публікуецца на сайце з
ласкавай згоды Рэдакцыйнай Рады "Гістарычнага
Альманаху"
|
Польскі аўкцыён
