|
 NOTATKI HISTORYCZNE O SZCZYTACH
Włodzimierz Włodzimierowicz Łyzłow
 29 października 1877 r. w majątku Dzięciołowo gm. Orla (wówczas gmina (wołost’) Pasynki) pow. Bielsk guberni grodzieńskiej urodziła się Julia Osipowna Wiewiórska po mężu Łyzłowa. Rodzicami jej byli: właściciel majątku Dzięciołowo i folwarku Grabniak Józef Adolfowicz Wiewiórski i jego żona Melania Feliksowna z Markiewiczów[1].
Rodzina Wiewiórskich należała do starej polskiej szlachty herbu Grzymała (w złotym polu otwarta brama, w której stoi rycerz z mieczem w pozycji cięcia na prawo), wywodziła się z byłego woj. kaliskiego. W 1674 r. szlachcic ziemi wieluńskiej Wojciech Wiewiórski podpisał elekcję króla Jana III Sobieskiego (1674-1696). Z tej rodziny „rejent Ziemi Wieluńskiej” – notariusz wieluńskiej szlachty Ignacy Wiewórski w roku 1772 r. swój majątek Ligota (Wola?) położony w województwie kaliskim sprzedał swemu bratu Wawrzyńcowi. Potem rejent Ignacy Wiewiórski przyjechał do Ziemi Bielskiej do swych przyjaciół i krewnych Węgierskich, gdzie urodził się w roku 1783 syn Antoni.
 Węgierscy byli starym szlacheckim rodem herbu Wieniawa (głowa czarnego żubra). Z tej rodziny znani byli dwaj bracia. Starszy Andrzej był początkowo pułkownikiem na dworze Jana Klemensa Branickiego. Ożenił się z Ewą Niedziecką, z którą miał syna Jana Walentego ur. w 1755 r. Młodszy brat Andrzeja był starostą Korytnickim. Jego synem był Kajetan Węgierski[2] , urodzony w 1755 r. Syn Andrzeja Jan Walenty był u króla Stanisława Augusta Poniatowskiego podkanclerzym i szambelanem dworu. Miał w powiecie bielskim do dwunastu majątków. Wówczas był to pow. brański, Ziemi Bielskiej, woj. podlaskiego. Głównymi jego majątkami były Dzięciołowo, Nowodwory i Hrabniak (obecnie na terenie gruntów kolonii Rakowicze i Czyże; pod nazwą Grabniak do dziś funkcjonuje uroczysko leśne ze średniowiecznym cmentarzyskiem koło wsi Zbucz – red.) z pańszczyźnianymi wsiami: Szczyty Dzięciołowo, Szczyty Nowodwory... Wybudował on trzy cerkwie, w tym w 1785 r. piękną cerkiew w Szczytach pod wezwaniem Ścięcia Głowy św. Jana Chrzciciela; wzniósł cerkiewne domy oraz ofiarował 69 hektarów ziemi (pozostałe cerkwie we wsi Krzywa i Hołody?). Na życzenie Węgierskiego cerkiew św. Jana w Szczytach przyozdobił nadworny malarz J.K. Branickiego Sylwester de Mirys. Prócz tego Jan Walenty Węgierski wybudował cerkwie w Puchłach i w majątku Kleniki. Szambelan Węgierski ożeniony był z Karwowską, z którą miał syna Leona (ur. 29 stycznia 1796 r.; wkrótce zmarł).
Walenty Węgierski zmarł w roku 1796 w wieku czterdziestu jeden lat. Przed śmiercią usynowił syna swego przyjaciela Ignacego Wiewiórskiego – trzynastoletniego Antoniego Wiewiórskiego. Jemu też zapisał cały swój majątek.
| |
|
|
Dwór w Szczytach-Nowodworach wzniesiony był
w I poł. XIX w. przez Adolfa Wiewiórskiego |
Rezydencja Antoniego Wiewiórskiego, podobnie jak poprzednika, znajdowała się w majątku Dzięciołowo, tamże była główna siedziba jego rozległych dóbr.
Dzięciołowo po rozbiorach należało do zaboru pruskiego. Po pokoju w Tylży, zawartym w 1807 r., cztery powiaty dawnej Ziemi Bielskiej: drohiczyński, białostocki, bielski i sokólski odeszły do Rosji. W czasie wojen napoleońskich Antoni Wiewiórski wystawił swym kosztem pułk, za co został mianowany przez Dąbrowskiego pułkownikiem narodowych wojsk polskich. Ten sam A. Wiewiórowski pomagał pierwszemu rosyjskiemu gubernatorowi, senatorowi Taisowi organizować administrację w powiecie bielskim, za co Aleksander I nadał mu order św. Anny II
stopnia.
| |
|
|
| Cerkiew Ścięcia Głowy św. Jana Chrzciciela z 1785
|
W 1807 r. Antoni Wiewiórski ożenił się z Jewdoksiją Posiniak (?), z którą miał syna Józefa – Jerzego (wkrótce zmarł). Powtórnie ożenił się ze szlachcianką Zofią Śliwowską, z którą miał dwóch synów: Karola ur. w Dzięciołowie 6 lipca 1814 r. i Adolfa, ur. w Dzięciołowie 5 czerwca 1815 r. W czasach Antoniego Wiewiórskiego zastał wzniesiony dwór w Nowodworach, stojący do czasów obecnych[3]. Rodzinna rezydencja z kolei padła w owym czasie ofiarą pożaru. Na jej miejscu wybudowano drewniany dom, który stał do 1915 r., gdy spalił się w czasie wojny rosyjsko-niemieckiej. W tym domu urodziła się Julia Osipowna.
Przez lat osiemnaście Antoni Ignatowicz Wiewiórski spokojnie gospodarował w swoich majątkach, które przez te lata znacznie się powiększyły. Powstanie w latach 1830-31 naruszyło pokojową administrację i rolniczą działalność.
W czasach Antoniego Wiewiórskiego, staraniem metropolity Litewskiego Józefa Siemaszki w 1839 r. nastąpiło wcielenie unitów do Cerkwi prawosławnej. Wówczas Wiewiórski ofiarował środki na urządzenie w cerkwi w Szczytach ikonostasu. Do czasów pierwszej wojny światowej w dworze w Nowodworach znajdował się portret Antoniego Wiewiórskiego. Przed śmiercią Antoni Wiewiórski podzielił majątek między dwóch synów: Adolfa i Karola. Pierwszy otrzymał Dzięciołowo, folwark Grabniak, dobra Puchły. Drugi otrzymał Nowodwory, folwark Karolino (koło wsi More) i wieś Szczyty Nowodwory.
| |
|
|
|
Stara plebania w Szczytach – rówieśniczka dworu
była odebrana parafii w okresie miedzywojennym.
|
13 lipca 1842 r., mając 27 lat, Adolf Antonowicz Wiewiórski ożenił się z Oktawią Mikołajewną Rakowską herbu Rakowo (ur. w 1819 r.), córką właściciela dóbr Siostrzanki Mikołaja Rakowskiego i Antoniny z d. Łysczańskiej. Dobra Siostrzanki należały do jednych z najbogatszych w guberni łomżyńskiej (położone między Łomżą a Kolnem). Adolf Ignatowicz i Oktawia Wiewiórska mieli dzieci: Marię Rozalię – ur. 6 marca 1843 r., Józefa Antoniego, ur. 6 stycznia 1844 r., Adolfa Ferdynanda – ur. 29 marca 1853 r. i córkę Oktawię. Po śmierci żony Oktawii, Adolf Antonowicz ożenił się po raz drugi z Adelajdą Wygonowską, z którą miał syna Anzelma Aleksandra – ur. w r. 1869 (?) i chyba jeszcze dwoje dzieci. Adolf Antonowicz Wiewiórowski zmarł w 1875 r.[4]
Jego syn Józef Adolfowicz ożenił się w 1875 r. z Melanią Feliksowną Markiewicz, przy ślubie przyjął prawosławie. Właścicielem Dzięciołowa pozostawał do roku 1880, kiedy to nastąpił podział dóbr między braćmi Józefem i Adolfem – każdy z nich otrzymał po 140 dziesięcin ziemi z majątku Dzięciołowo. Oprócz tego w 1879 r. Józef kupił u swego stryjecznego brata Stefana Karłowicza Wiewiórskiego, położone niedaleko Dzięciołowa, dobra Nowodwory składające się z 189 dziesięcin ziemi, lasu i łąk[5].
| |
|
|
W majątku Szczyty-Dzięciołowo
pozostał tylko obszerny staw. |
Powróćmy do dóbr Nowodwory. Po śmierci Antoniego Ignatowicza Wiewiórskiego dobra te otrzymał syn Karol. W roku 1864 tenże Karol przyjął prawosławie pod imieniem Symeon i podarował cerkwi w Szczytach 1 dziesięcinę 150 kwadr. sążni ziemi, położonej w dobrach Nowodwory – Karolino w uroczysku Cegielnia. Zmarł w 1869 r., a jego córka Anna w r. 1878. Oboje zostali pogrzebani przy cerkwi w Orli. Dobra Nowodwory odziedziczył syn Stefan. Jak już wspomnieliśmy, od Stefana dobra te wykupił Józef Adolfowicz Wiewiórski, lokując tu swoją rezydencję. Tu mieszkał również brat Adolf, który zmarł w 1909 r.
Józef Wiewiórski miał jednego syna Józefa ur. w 1889 r. oraz pięć córek. 19 czerwca 1876 r. urodziła się Helena, a 29 października 1877 r. druga córka Julia. Do roku 1880 Julia przebywała w Dzięciołowie, a po roku 1880 w Nowodworach.
W roku 1897 w cerkwi w Szczytach odbył się ślub Julii Osipowny Wiewiórskiej z Włodzimierzem Borysowiczem Łyzłowym.
(notatki w języku rosyjskim sporządził w latach 1939-1940
syn Julii z Wiewiórskich Włodzimierz Włodzimierowicz Łyzłow).
Przypisy:
1 Melania z Markiewiczów Wiewiórowska była córką o. Feliksa Markiewicza, długoletniego proboszcza parafii prawosławnej w Boćkach (w latach 1849-1897)
2 Tomasz Kajetan Węgierski (1755 (6?) -1787) – poeta doby oświecenia, urzędnik w Departamencie Sprawiedliwości Rady Nieustającej, w 1779 r. wyjechał z kraju, wiele podróżował; w swej twórczości wyróżniał się ciętością i śmiałością pióra, najbardziej znany jest jego poemat heroikomiczny „Organy”, pisał liryki, bajki, przekładał z Woltera, J.J. Rousseau, Montesquieu.
3 Włodzimierz Łyzłow pisząc te słowa widział drewniany dwór jeszcze w zadbanych stanie. Podobnie było z jego parkowym otoczeniem. Dzisiaj dwór, chociaż zamieszkały przez sukcesorów: Tymoszyckich i Antychowicza, tylko ogólną bryłą nawiązuje do dawnego. Gontowe pokrycie dachu zamienił eternit, dworski park ze starodrzewiem, alejami, sadzawkami stoi zaniedbany.
4 Adolf Wiewiórski znany jest ze swych pasji archeologicznych. Był pierwszym, obok swego znajomego – prof. Józefa Jaroszewicza, badaczem kurhanów i mogił w obstawach kamiennych w uroczysku Hrabniak, które wówczas wchodziło w skład jego dóbr. Zachowała się ponadto informacja o przeprowadzonych przez niego badaniach grupy kurhanów w okolicach wsi Hukowicze nad rzeką Łoknicą.
5 Rok przed nabyciem Nowodworów w 1878 r. Józef syn Karola Wiewiórski uskuteczniał karierę wojskową, pozostając na służbie w Pułku Izmajłowskim. Oprócz dworu w Dzięciołowie posiadał także cztery domy dla służby. Ostatnim właścicielem majątku Szczyty-Dzięciołowo był bielski mieszczanin Ostaszewicz. W roku 1940 władze radzieckie deportowały go wraz z rodziną do Kazachstanu. Tam Jerzy Ostaszewicz zmarł. Jego potomkowie mieszkają do dziś m.in. w Białymstoku.
(przypisy
odredakcyjne)
POST SCRIPTUM
Wiadomości o właścicielach dworu w Szczytach-Dzieciołowie zebrał dodatkowo Tomasz Wasiluk, uczeń klasy VI „c” bielskiej „trójki”. Swą wiedzą podzieliła się jego babcia Maria Wasiluk, mieszkająca w Hołodach. Znała ona bardzo dobrze majątek Szczyty-Dzięciołowo, gdyż służyła u jego właścicieli Ostaszewiczów. Zarobiła za tą służbę pieniądze na kupno aż trzech hektarów ziemi. Bardzo interesująca jest informacja o cerkwi, która stała na miejscu obecnej murowanej kapliczki, widocznej z szosy Bielsk–Białowieża (przed mostem na Orlance). Być może jest to potwierdzenie informacji zawartej w tekście W. Łyzłowa, który wspomina o istnieniu cerkwi w Hołodach.
Posłuchajmy babci Tomka:
Za czasów cara Mikołaja I na wzgórku za rzeką Orlanką żył pan Awel (Adolf). Zbudował on małą cerkiew prawosławną. Ale niebawem świątynia spaliła się. W miejscu cerkwi wybudowano kapliczkę. Następcą Adolfa był pan Ruryk, który miał dużo córek. Jedna z nich zastrzeliła się i na miejscu jej śmierci postawiono kaplicę.
Kolejna z córek Wiera wyszła zamąż za Jerzego Antychowicza z Bielska Podlaskiego (oficera armii carskiej) i mieszkała w Szczytach – Nowodworach. W tychże Nowodworach zamieszkała również z mężem nazwiskiem Tymoszycki trzecia z córek. Jej siostra Julia wyszła za mąż za Jerzego Ostaszewicza, również carskiego oficera z Bielska Podlaskiego, pozostając na miejscu – w dworze Szczyty-Dzięciołowo.
Dwór Ostaszewiczów przetrwał do czasów II Wojny światowej. W 1940 r. władze radzieckie całą rodzinę Ostaszewiczów aresztowały i wywiozły do Kazachstanu. Dwór w czasie działań wojennych spłonął, ocalałe resztki rozebrali miejscowi ludzie.
Пядляшскі
гербоўнік
ВЭСЭЛІ ГЕРБУ “РАГАЛЯ”
| |
|
|
Францішак Вэсэль
каштэлян цеханоўскі,
староста макоўскі, 1624.
Выразаная ў аркушы
кустодзея, 21х27 мм.
ГДГАМ, КП 9216, а.6 адв.
|
Падляшша – гістарычны рэгіён Вялікага княства Літоўскага, Рускага і Жамойцкага (ВКЛ), які сёння падзелены паміж Беларуссю і Польшчай. Спачатку ў склад Падляшша ўваходзілі землі з гарадамі Берасце, Камянец, Кобрын, Мельнік, Драгічын і Бельск. Аб часе стварэння Падляшскага ваяводства ВКЛ яшчэ К. Нясецкі пісаў, што аб пачатках яго “… не мог нідзе прачытаць, разумею аднак, што ў 1505 і бадай ці не першым тут быў ваяводай Ян Сапега ў 1514 г., як яго чытаю ў лісце Жыгімонта І аб правах і прывілеях народу рускага, але яшчэ пісаўся на той час Нарэўскім, не Падляшскім…”. Як сведчаць польскія гісторыкі, Падляшскае ваяводства фармальна было заснавана ў 1513 г. Але называецца і іншая дата – 1520 г. Пасля адміністрацыйнай рэформы 1566 г. з Падляшша ў склад новастворанага Берасцейскага ваяводства былі вылучаны берасцейская і камянецкая землі, а рэшта пасля Люблінскай уніі 1569 г. была далучана да Кароны Польскай. Паводле К.Нясецкага, Падляшскае ваяводства ў Кароне складалася з трох зямель: Драгічынскай ці Дрогіцкай, Мельніцкай і Бельскай, з якіх апошняя мела яшчэ ў сабе тры паветы – Бранскі, Суражскі і Тыкацінскі.
Памежнае становішча Падляшша, якое адбілася нават у самой назве рэгіёну (“Падляшша” – г. зн. “каля ляхаў”), спрыяла неаднароднаму
этнічнаму складу мясцовага
насельніцтва. Гэта было месца, дзе перапляталіся культурныя традыцыі і ўплывы Захаду (праз Польшчу і Мазовію) і Усходу (праз Беларусь і Літву), у тым ліку і геральдычныя. У гэтым сэнсе Падляшскі рэгіён унікальны. Пасля далучэння да Польшчы Падляшскае ваяводства атрымала герб, дзе адлюстравалася яго палітычная гісторыя. Паводле апісанняў, ён выглядаў наступным чынам: “…з аднаго боку ёсць арол белы ў чырвоным полі, з другога боку звычайная Пагоня літоўская…” [3, Т. 1, s.205].
Агульны “Падляшскі гербоўнік” павінен уключаць у сябе ўсю сукупнасць гербаў, якія выкарыстоўваліся ў рэгіёне: зямельныя або ваяводскія гербы, гербы гарадоў, гербы (гмеркі) мяшчан, гербы ці эмблемы грамадска-рэлігійных арганізацый, цэхаў і гандлёвых аб’яднанняў. Прыярытэтнае значэнне маюць сярод іх гербы падляшскай шляхты. Апошняя да сярэдзіны ХVІ ст. была ў асноўнай сваёй масе беларуска-літоўскага паходжання, але пасля далучэння Падляшскага ваяводства да Польшчы ўзмацніўся1 працэс пранікнення на гэтыя землі польскай шляхты, пераважна з Мазовіі.
Шляхецкія гербы з Падляшскага ваяводства раскіданы сёння па розных выданнях, у першую чаргу, па польскіх гербоўніках другой паловы ХVІ–ХVІІІ ст. такіх аўтараў, як Б.Папроцкі, Ш.Акольскі, В.В.Каяловіч, К.Нясецкі і інш. Але яны не заўсёды поўна і дакладна адлюстроўваюць рэальную геральдычную сітуацыю на Падляшшы. Вырашыць гэтую задачу дапамагаюць сфрагістычна-геральдычныя матэрыялы (пячаткі, выявы гербаў на кафлі, мурах будынкаў і храмаў, нагробках, на гравюрах і карцінах і г.д.), якія часта ігнаруюцца даследчыкамі. Праўда, пэўныя крокі ў публікацыі гербаў і пячатак шляхты Падляшскага ваяводства ўсё ж рабіліся. У сувязі з гэтым трэба ўзгадаць працу польскіх даследчыкаў В.Вітыга і С.Дзядулевіча “Nieznana szlachta polska i jej herby” (1908 г.), у якой яны змясцілі гербы падляшскай шляхты з “Пабаровай кнігі” Бельскай зямлі за 1581 г. Варта адзначыць таксама публікацыю некаторых гербавых пячатак першай паловы ХVІ ст. шляхты з Падляшша, зробленую вядомым беларускім геральдыстам Анатолям Цітовым2. Тым не менш, большасць сфрагістычна-геральдычных помнікаў Падляшша, якія сёння захоўваюцца ў розных архівах і фондах музеяў Беларусі, Польшчы і Літвы, яшчэ чакаюць сваіх даследчыкаў.
У фондах ГДГАМ-у (Гродзенскага Дзяржаўнага Гiсторыка-археалагiчнага Музея) захоўваецца дакумент “Ex Libro Lustration Pal[a]t[in]us Podlachia ad p[raese]ns expeditae Extract et Dat[um] in Makow d[ie] 24 Mensis May Anno D[omi]ni 1624”, прысвечаны Мельніцкаму староству і чатыром вайтоўствам: барсуцкаму, галаўчыцкаму, машчонскаму і жэрчыцкаму, якія ўваходзілі ў яго склад [9]. Замацаваны ён трыма пячаткамі ўраднікаў, падрыхтаваўшых гэты выпіс з люстрацыйнай кнігі. На першым месцы стаіць гербавая пячатка Францішка Вэсэля, аб чым сведчыць і яго подпіс “ffr[anciskus] wessel c[astelanus]c[iechanowen]s[i]s”. На ёй змешчаны герб “Рагаля”: тарча падзеляна на две часткі, у правай – рог вала, у левай – рог аленя з чатырма адросткамі, над тарчай – гелм з каронай, у кляйноце – тры пёры страўса, вакол тарчы – намёт. У абтоку пячаткі надпіс: *FRANCISCUS*WESEL*CASTELA [nus] *CIE[chanowensis]*C*M” (Гл.мал.). Як вынікае з пячаткі, Ф.Вэсэль карыстаўся адметнай “Рагаляй”, бо, па-першае, у кляйноце замест пёраў павінны былі быць рогі як на тарчы, па-другое, у правай частцы павінен быў быць рог аленя, а рог вала – у левай, а не наадварот.
Род Вэсэляў гербу “Рагаля” быў прускага паходжання, які з Самбіі перасяліўся ў Мазавецкае княства. Меў ён і непасрэднае дачыненне да Падляшскага ваяводства. Адзін з родных братоў Францішка Альбрыхт (быў яшчэ Станіслаў) спачатку харунжы надворны каронны, пасля крайчы каронны, быў яшчэ ражанскім, макоўскім (Мазовія) і тыкацінскім (Падляшша) старостай. Пра Францішка Вэсэля К.Нясецкі пісаў, што быў ён слаўным ваяром Стэфана Баторыя і фундатарам касцёлаў: макоўскага ў Ражанскай зямлі і дзектароўскага ў Цеханоўскай зямлі Мазавецкага ваяводства. Называе ён Францішка толькі каштэлянам цеханоўскім, у той час, як на пячатцы апошняга пасля скарочанага запісу гэтага тытулу, стаяць яшчэ две лацінскія літары “С” і “М”. Іх можна патлумачыць як скарот ад “Capitaneo Makowensis” – староста макоўскі. Відаць, тытул гэты ён атрымаў па Альбрыхце. Найменш падстаў бачыць у згаданых літарах “Capitaneo Melnensis” – староста мельніцкі, бо гэтую пасаду ў 1624 г. займалі або Войцах Няміра, або Рэмігіян Гастомскі [4, s.123].
Жонкай Францішка Вэсэля была Кацярына Кучэньская, якая нарадзіла яму сямёра дзяцей: тры дачкі, адная, невядомая з імя, законніца ў Лэнчыцы, другая, таксама невядомая, замужам за Станіславам Красіньскім суддзёй цеханоўскім, трэцяя Эльжбета замужам за Войцахам Млоцкім падчашым плоцкім, і чатыры сыны – Войцах ражанскі староста, Мікалай, Францішак і Ян харунжы надворны каронны, падчашы каронны, ваявода плоцкі. Нейкі Францішак Вэсэль (сын каштэляна цеханоўскага?) у 1695–1696 г. згадваецца як ваявода падляшскі, але гэтаму пярэчаць крыніцы.
Такім чынам, як вынікае з пячаткі Францішка Вэсэля каштэляна цеханоўскага і старосты макоўскага (1624 г.), яго герб “Рагаля” меў шэраг адметнасцяў. Разыходжанні з класічнай выявай “Рагалі” былі выкліканы, хутчэй за ўсё, жаданнем уладальніка нейкім чынам вылучыць свой герб сярод гербаў родных братоў – Альбрыхта і Станіслава. Знаходка і параўнанне іх гербавых пячатак дазволіць больш дакладна вывучыць праблему змен іх родавага гербу.
Аляксей Шаланда (малодшы навуковы супрацоўнік
Гродзенскага дзяржаўнага гісторыка-археалагічнага музея (ГДГАМ)
Літаратура і крыніцы:
1. Казлоў Л., Цітоў А, Беларусь на сямі рубяжах, Мн.: Беларусь, 1993, 70 сс.
2. Michaluk D, Mielnik. Stolica ziemi mielnickiej na Podlasiu (do końca XVIII wieku), Mielnik, 1999, 88 ss.
3. Niesiecki K. Herbarz Polski, Lipsk, 1839, T.1, 580 ss.; 1842. – T.9, 468 ss.
4. Urzędnicy podlascy XIV–XVIII wieku, Spisy, Kórnik, 1994, s. 199.
5. Цітоў В. Падляшскае ваяводства. Падляшша // „Энцыклапедыя гісторыі Беларусі”, Мн.: Белэн, 1999, Т.5, с. 373.
6. Wittyg W., Dziadulewicz, Nieznana szlachta polska i jej herby, Kraków, 1908, 436 ss.
7. Цітоў А, Пячаткі старажытнай Беларусі: Нарысы сфрагістыкі, Мн.: Полымя, 1993.. 239 сс.
8. Maciejczuk J., Konferencja poświęcona żródłom archiwalnym do dziejów regionu Białostockiego // Białostocczyzna. – nr 2/1993, s.111–113.
9. Гродзенскі дзяржаўны гісторыка-археалагічны музей (ГДГАМ), КП 9216.
10. Górzyński S., Kochanowski J, Herby szlachty polskiej, Warszawa, 1992, 175
ss.
Przypisy:
1 Пачаўся ён даволі рана – яшчэ на пераломе ХІV–ХV ст. [4, s.7].
2 Сярод іх пячатка з гербам “Лебедзь” Андрэя Хвалковіча бельскага войскага, 1537 г. (№ 18). У спісах “Urzędników podlaskich XIV–XVIII wieku” ён падаецца як Андрэй Фальковіч (Фальк, Фалькевіч) дваранін гаспадарскі 1522, войскі бельскі 1531–1534, падстароста бельскі 1533, староста драгічынскі 1542–1556, але без указання гербу [4, s.165]
БЕЖЕНСТВО
... або колi нашы дiеды i прадiеды былi дiтьмi
Росказуе Ян Поплавскi з Плютiч к. Бельска,
народжоны в 1908 роковi (запiс з 25.12.1995)
Ехалi обозамi
Меў я пять лiет. Было то в 1914 роковi (докладно в 1915 р. – рэд.). Козакi говорылi, што немцi муцно знуткуюцця над кобетамi i попросту по нэволi выгонялi людi. Я i сэстра, батько i матi, дiед i баба взялi вуоз з будою i ехалi обозамi. Батькi коло воза, а дiетi на возi. Просто кунця нэ было. Але дiед остався (Фёдор Поплавскi) – а мы вжэ заехалi до Барановiч. Аж бачымо – мiж обозамi дiед бежыт наш.
– Чом утёк?
– Побоявся. Пустютке сэло, нiкого нэма.
|
|
|
|
|
|
Ян Поплавскi (справа)
i свояк Васiль Iванюк
|
У Барановiч мы здавалi конi i возы i погрузiлiся на поезд. Завэзлi нас аж у Сiмбiрскую губэрню, за Волгу. До Сiмбiрска в нашум эшалонi ехалi почтi все з Плютiч, былi i Дэнiскi, i Кнорозы, i Гусакi. Як мы прыехалi на месце, почулi, што быў од цара такi прыказ: до нас прыехатi на станцыю i братi тёплую одежду, тулупы (кожухi). Прыехалi на рампу i кажда родзiна брала нас до сэбэ. Моя баба, помню як дзiсяка, муцно тогды плакала.
– Чего ты, баба, плачеш? – пытают еi.
– Чого я плачу? Видите сколько нас прыехало. До голодной смерти, тутака поумiраемо ў вас.
– Дура, бабушка, – вуон засмiявся – не знаете, что это Россiя. Вы будете искать друг друга по адресу стола. В Росiи хлеба хватит.
В Артiчевуй Каменке i Сiмбiрску
I так хозяiн нас взял, дал тёплую одежду, валенкi. Хата ёго была на подобiе нашуй, у вёсцi Артiчевая Каменка. Поместiл нас в комнату. Лужкув нэ было, то вуон прынэсэ снопок соломы, розстэле i спiмо. А дiед муой быў нэлюдiвы. Батько пошов в город Сiмбiрск i сказав для дiеда: iдi в деревню, там жывут хохлы. Дiед там пошов. Колi вуон пошов, воны прывэзлi дедушку санкамi, далi мiшок мукi i сказалi:
– Дедушка, как скушаеш то приходи к нам, мы тебе дадим, не ходи никуда на роботу.
Батько знашов роботу в духовной семiнарыi. Быв там швейцаром. I мы пэрэшлi туды жытi, до подвалу. А i дiед знашов роботу, став конюхом. Нам добрэ было. Рускi народ добры быў (то тэпэр iспортiвся). Але шчэ нэ мелi такой культуры як у нас. Нэ было сечкарнi, снопы нэ ўмелi ставiтi, стрэхi соломою повалёною крылi. Дiед муой наносiв соломы, накрутiв снопкуов i для одного покрыв дах. Шчэ рано нэ вспелi встатi, а вжэ на окне стоiт збанок, по iхнёму – балакер.
В 1916 роковi я пошов до школы. Пэрэшов до другуй клясы, як зарвалася тая рэволюцыя. Сiмбiрск пэрэходiв то в рукi белых, то красных. Але нас беженцюв воны нэ чапалi. До кого належытэ: до красных, чы до белых? – пыталi. I зганi, што сказатi? Красные нiшчылi магазiны, одбiлi вжэ Колчака. Получаецця голод, тыфус, людэ хворэют на повал. Ночыю до Волгi под лёд хоронiлi. Голод, хлiеба нэма. На вёсцi господарыэ збожэ ховалi. Ходiлi шукалi. Бардзо кепсько было. Но наша родзiна хворобы позбiегла. Батько думав, коб на родiну ехалi, што ж поедэм на родiну, бо з голоду поумiраем.
На родiну
Потрэбовалi вагон i в 1921 роковi прыехалi до города Кiева, сталi на станцыi. Там нас вжэ было тысячы. Купiв батько коня, вуоз. Выехалi на шосу, якраз ехалi обозы з нашых сторуон iз Харкова. Мы прыехалi до гранiцi, на город Ровно. Додому прыехалi на Покрову в 1921 р. Вёска стояла, але нэма чого естi. Батькова сэстра нас кормiла. Жыце было бардзо тяжке. Пэрэзiмовалi. З дядьком зэмлю заоралi, посадiлi картопэль. Школа была розвалёна, немцi розобралi. Сiено косiтi дэ хоч. Барзо мнуого сена косiлi на лонках над Нарвою. Сено продамо, купiмо корову. Потуом купiлi другу корову, свiняка. Стало лiепшэ жыце.
|
Польскі аўкцыён
