|
ДОМ
Что за дом притих,
погружен во мрак,
На семи лихих продувных ветрах,
Всеми окнами обратясь во мрак,
А воротами - на проезжий тракт.
Ох, устать я устал, а
лошадок распряг.
Эй, живой кто-нибудь, выходи, помоги!
Никого, только тень промелькнула в сенях,
Да стервятник спустился и сузил круги.
В дом заходишь как все
равно в кабак,
А народишко: каждый третий - враг,
Своротят скулу: гость непрошенный,
Образа в углу и те перекошены.
И затеялся смутный, чудной
разговор,
Кто-то песню орал и гитару терзал
И припадочный малый, придурок и вор,
Мне тайком из-под скатерти нож показал.
Кто ответит мне, что за дом
такой,
Почему во тьме, как барак чумной?
Свет лампад погас, воздух вылился,
Али жить у вас разучилися?
Двери настежь у вас, а душа
взаперти,
Кто хозяином здесь? Напоил бы вином,
А в ответ мне: "Видать, был ты долго в пути
И людей позабыл. Мы всегда так живем.
Траву кушаем, век на щавеле,
Скисли душами, опрыщавели,
Да еще вином много тешились,
Разоряли дом, дрались, вешались".
Я коней заморил, от волков
ускакал,
Укажите мне край, где светло от лампад.
Укажите мне место, какое искал,
Где поют, а не плачут, где пол не покат.
О таких домах не слыхали мы,
Долго жить впотьмах привыкали мы.
Испокону мы в зле да шопоте,
Под иконами в черной копоти.
И из смрада, где косо висят
образа,
Я, башку очертя, шел, свободный от пут,
Куда ноги вели, да глядели глаза,
Где не странные люди как люди живут.
Сколько кануло, сколько
схлынуло.
Жизнь кидала меня, не докинула.
Может спел про вас неумело я,
Очи черные, скатерть белая.
1974
|
ДОМ
Што за дом такі. курны, як
барак,
На сямі ліхіх прадзімных вятрах?
Скрушна вокнамі абярнуўся ў яр,
А варотамі - на лясны гушчар.
Ох, стаміўся я. жах! Але
коней распрог.
Гэй, жывы хто-ніхто! Падыйдзі, памажы!
Цішыня... Толькі цень мільгануў за парог,
Ды сьцярвятнік спусьціўся, бліжэй закружыў.
Ў дом заходзіш, як у шынок
дымны,
А народ-басяк з позіркам дурным.
Натаўкуць каўтун - госьць няпрошаны!
Абразы ў кутку скасабочаны!
I гамонка пайшла, бы загуў
авадзень.
Нехта песьню стагнаў і гітару шматаў.
I прыпадачны злыдзень, дурны ліхадзей
Мне цішком з-пад абруса нажом памахаў...
Хто адкажа мне, што за дом
хмурны?
I чаму ў імгле, як барак чумны?
Ці ліхтар патух, ветрам выдзьмуўся?
Ці то жыці тут развучыліся?
Дзьверы насьцеж. а душы - як
хто ўмураваў!
Дзе тут хто гаспадар? Напаіў бы віном!
А ў адказ мне: "Ты дзе доўга так вандраваў,
Што людзей пазабыў? Мы заўжды так жывём!
Траўкай душымся, век на
шчавелі...
Скісьлі душамі, апрышчавелі...
Ды яшчэ віном пацяшаліся,
Спусташалі дом, кралі, драліся!.."
Коней я замарыў - ад ваўкоў
уцякаў!
Пакажыце мне хату, дзе сьветла ад лямп,
Пакажыце мне месца, якое шукаў,
Дзе пяюць, а ня стогнуць, дзе сьцены бяз плям!
Тэткіх дзіўных хат не
шукалі мы,
Жыць у прыцемках прывыкалі мы.
I спрадвеку мы ў зле без роздуму
Пад іконамі, што ў куродыме..."
I з смуроду, дзе коса іконы
вісяць,
Я, на злом галавы, гнаў праз муць-каламуць,
Куды коні нясуць, куды вочы глядзяць,
I дзе людзі жывуць, і як людзі жывуць!
Колькі канула, колькі
схлынула!..
Мяне кідала, не дакінула...
Можа, спеў пра вас ды няўмела я?
Очи чёрные, скатерть белая!..
|